Княгиня

Хотілось би також згадати і  про перлину нашої Піщанки – Урочище «Княгиня». Яке також має свої легенди та перекази, ось одна із них:

 "Колись всі ці ліси та поля належали книгині Трубецької. Про життя цієї княгині ходять легенди та історії...Було тут і село Яри, в якому жили люди, які працювали у панському замку, а коли господарі померли доглядали і їхній склеп. Після революції замок та склеп було зруйновано... "

Рябчинська Юлія Петрівна

Ю́лія Петрі́вна Рябчи́нська (*21 січня 1947, Піщанка Вінницька область, УРСР — †13 січня 1973, Палеостомі, Грузинська РСР) — українська веслярка, байдарочниця, олімпійська чемпіонка.
Вона народилась у 1947 році в районному центрі Піщанка на Вінниччині, у багатодітній сім’ї. З дитинства працювала на ланах, там же закінчила школу. В атестаті мала дві трійки і одну з них з фізичного виховання. Юлія Рябчинська мріяла потрапити до естрадно-циркового училища, але її не прийняли. Юлія влаштувалась на курси медичних сестер у Вінниці (зараз Вінницький медичний коледж ім. акад. Д.К. Заболотного

Саме тут вперше побачила веслування і зацікавилася. 5 вересня 1972 року Юлія веслом спробувала олімпійську воду.

Виступаючи за СРСР на мюнхенській Олімпіаді, вона отримала золоту медаль за перемогу в перегонах байдарок на 500 метрів^[1] В 1973 році Юлія трагічно загинула. Через чотири місяці після олімпійської звитяги Рябчинська брала участь у тренувальному зборі на озері Палеостомі в Грузії і, упавши там у холодну воду, померла від переохолодження. Похована вона в Піщанці. У школі, де навчалась Юлія, створено музей, її ім’ям названа вулиця в Піщанці і м. Поті (Грузія, де вона загинула).
На корпусі №2 медичного коледжу ім. акад. Д.К. Заболотного розміщена меморіальна дошка „В цьому будинку в 1967-1968 роках навчалась Юлія Рябчинська чемпіонка ХХ Олімпійських ігор з веслування на байдарках і каное.”Тренувалася в Одесі в добровільному спортивному товаристві «Локомотив».^[2]

Фотографії

Краєзнавчий Музей

Піщанський краєзнавчий музей — музей у смт Піщанці Вінницької області. Музей створений у 1987 році Головним збирачем експонатів був ветеран війни та праці В. Бершадський, який згодом став першим директором музею.

Сьогодні колекція музею налічує майже 1 100 предметів. Щорічна кількість відвідувачів - понад 3 000 осіб.

Значну частину музейної збірки складають предмети побуту та знаряддя праці селян Східного Поділля, українських сорочок ХІХ-ХХ ст., матеріали міжвоєнного часу та Німецько-радянської війни, твори декоративно-ужиткового мистецтва.

Експозиція музею розташована в трьох приміщеннях: перше присвячене традиційному побуту і ремеслам жителів Піщанського району кін. ХІХ - I пол. ХХ ст., друге - основним подіям в історії краю ХХ ст. (Українська революція, голодомор 1932-1933 рр., Велика Вітчизняна війна, відбудова народного господарства, отримання Україною незалежності), третє - виставковий зал, де проводяться виставки картин і творів декоративно-ужиткового мистецтва місцевих майстрів.

Музей працює з 9-00 до 17-00. Вихідні: неділя, понеділок.

Історія

З воззєднанням Правобережної України з Росією Піщанка увійшла до Ямпільського повіту Подільської губернії. 1837 року село перейшло у відання міністерства державних маєтностей. Царський уряд не раз передавав її у довгострокову оренду різним вельможам.

Соціально-економічне життя широких верств населення Піщанки залишалося тяжким. Значна частина селян володіла наділами, врожаю з яких не вистачало й до нового року. Та й врожаї були низькими. Селяни на кабальних умовах змушені були орендувати поміщицькі, удільні та казенні землі.

Піщанка стає волосним центром. Населення збільшувалося в основному за рахунок ремісників, купців, візників-переселенців з інших сіл. 1 1959 році в селі нараховувалося 430 дворів і 2163 жителі, а вже через десять років – 497 дворів і 3111 жителів.

Мало змінилося становище трудового населення Піщанки після скасування кріпацтва. Більшість селян одержала для викупу тільки невеличкі присадибні ділянки. Щорічна сума викупних платежів становила 374, 6 карб. Селянам не наділяли ні орної землі, ні лісоаих угідь. Прохання видвлити хоч 100 десятин, посилаючи на те, що строки подачі скарг закінчилися. В той же час чотирьом поміщикам належало понад 8300 десятин найкращої землі.

У другій половині 19 ст. посилилося соціальне  розшарування жителів містечка. Малоземельні селяни, обтяжені зростаючими боргами, змушені були продавати свої клаптики землі. У 1879 році селянин А.Марковський відступив свій наділ багатієві А.Ляшевсьому, який погодився погасити позичку і викупні платежі за цю землю. А.М.Крупник вніс в Ольгопільське казначейство викуп за садибну зелю І. Цибулянського що теж не міг сплатити викупні платежі. Загальна сума недоїдок А.Цибулянського до 1890 року становила 117, 4 карбованця, від «добровільної сплати якої він відмовився, посилаючись на свою неспроможність»,  через  що теж втратив наділ землі.

Щоб врятувати себе і свою сімю від злиднів, багато селян Піщанки займалися візництвом, шукали поденної роботи на будівництві й ремонті залізниці, на Чорноморському цекровому заводі. У поміщицьких маєтках, працюючи від зорі до зорі, вон заробляли 3-5 крб. на місяць.

Перша згадка

В істричних джерелах вона вперше згадується у 1734 році під назвою Піщана. Через 50 років село стало називатись Піщанкою її не раз перепродували польські магнати, що приводило до посилення гніту над селянами. На початку 19 ст. село перейшло у власність шляхтичів любомирських, які довели панщину до чотирьох- пяти днів на тиждень та наклали на селян ще й різні побори й повинності. Тяжке соціальне становище жителів посилювалося національним та релігійним гнобленням. Значним експлуататором і лихварем була церква. Їй належало 108 десятин кращої землі. Кріпаки Піщанки, замучені утисками, не раз брали участь у селянських рухах 18 ст.

Назва "Піщанка"

За переказами, назва села походить від слова «писк», «пищати». У далеку давнину тут, у густому лісі, переховувалися жінки з дітьми від набігів татар, вітікачі з турецької неволі, а також знедолені знущаннями кріпаки. Їх виловлювали й жорстоко катували. Жіночий та дитячий плач сповнював ліс. Кати назвали цей плач писком. Так і прижилося це слово до місцевості, а пізніше й до села. Першим поселився тут український козак Квітка.